Олег Паценко:
4.5.0 – все спокійно
Point 4. Не треба їм більше нічого писати. Вони не зрозуміють. Це все дуже просто. Вони ідентифіковані з агресором. Це добре описаний механізм, при якому дитина, що відчуває лють до батька, намагається стати такою ж, як батько. Насправді їм тривожно та страшно. Для того, щоб уникнути тривоги та ненависті, вони приєднуються до того, хто насправді боїться всіх оточуючих, тривожиться за себе та ненавидить їх. Безумовна вина, яка при цьому виникає, тільки підсилює їх ненависть, відбувається її мультиплікація. Оскільки я розумію, наскільки батько мене ненавидить, мені дуже страшно, і я намагаюся стати таким, як він, теж ненавидіти тих, кого ненавидить він. Тут, у цій системі, критично важливим є суб’єкт, на який буде скидатися внутрішня напруга. Яскравий приклад – деякі замкнені спільноти (системи відносин), у яких внутрішня напруга знижується через знаходження зовнішнього ворога та об’єднання у боротьбі з ним. Основна мета – відволікти увагу від того, що у середині цієї спільноти. Як тільки цей зовнішній ворог виявиться сильнішим і пояснити його існуванням власні атавістичні кровожерні внутрішні імпульси уже буде не можна, в цій системі розпочнеться вивільнення руйнівної для неї енергії.
Point 5. Не треба їм більше нічого доводити. Це марно. У них Стокгольмський синдром. 20 років вони у заручниках. Вони з’їли грабіжницьку чекову приватизацію, Чечню, Грузію, Нємцова, закриття НТВ, вибухи у власних домах. Пройшли страх, ненависть, потім апатію. Потім змирилися, оскільки тільки шляхом повного підкорення могли отримати більш-менш поблажливе до себе ставлення. Потім наступило звикання до ситуації як до такої, яку, за їх думкою, не можна змінити. Це добре лягло на літературну концепцію «маленького человека» та прислів’я, яке виглядає приблизно так «мы как бараны – где нас привязали, там и мекаем». І ще – на оце «Господь терпел и нам велел», яке після митрополита Філіпа (за часів Івана Грозного) розумілося як повна покора владі. Наступний етап розвитку синдрому – приєднання до кривдника, симпатія до нього та виправдання його дій. Далі розвивати не буду. Робите просто – гуглите «Стокгольмський синдром» і накладаєте його ознаки та типові твердження при ньому на твердження ворога. Як кажуть, знайди десять відмінностей.
Point 0. Не треба їм більше нічого казати. У нас дві різні війни. Вони ведуть з нами війну релігійну. Їм потрібен Гроб Господень. Щоправда, ніяк не можуть пояснити, як він виглядає. Для чого. Чому так. Ведуть війну, викликану паранояльним жахом: «Ми вбиваємо, тому що ви нас хотіли вбити.» Ми ведемо війну народну. Вона уже давно народна. З 2014 року. Коли б’єшся за свою землю, за своє життя, за своїх дітей, не вибираєш. Одна людина мені сказала недавно: «Все просто – або ми перемагаємо, або Буча чи Маріуполь». Народ не перемогти, коли він піднімається, а він піднявся. Яку ж ненависть має прОклятий до свого народу, якщо думає, що переможе українців. Він помилився. Жахливо. Фатально. Війна буде довгою. Але зло ніколи не владарює безроздільно та безмежно.
(с) Олег Паценко